У 16 років я застрягла в чужій країні та не могла вилетіти додому. Три дні ночувала в аеропорті, поки суворий кавказець не наказав йти за ним

Сталося це за моєї молодості, в часи Радянського союзу, коли я наївною 16-річною дівчинкою з села на Західній Україні полетіла вступати до інституту в Ростов на Дону.

Я купила білети в обидві сторони, розрахувавши дати здачі екзаменів і оголошення результатів. За перший екзамен я отримала п’ятірку, а за другий трійку. Я вже розуміла, що на держзамовлення навряд потраплю, тому почала збирати валізи, адже наступного дня у мене був рейс. Але мене переконали все-таки спробувати свої сили на третьому екзамені:

– Дівчинко, я бачу, що ти розумна. Якщо здаси третій екзамен на 5, то матимеш невеликий шанс поступити. Спробуй! – сказала жіночка зі вступної комісії.

Я згодилася. Розрахунок був такий, що після екзамену в мене була ще година часу, щоб встигнути на літак. Але він проходив усно і все затягнулося. Літак я проґавила. Та ж жіночка з комісії порадила почекати до оголошення результатів екзамену, й так спішити вже нікуди. А бали мали бути лише за кілька днів.

Я сама в небачено досі великому місті. Якось перебилася, здебільшого, не вилазила з кімнати гуртожитку, бо, чесно зізнаюся, мені була трохи страшно.

Коли настав день оголошення результатів, дива не сталося – я не отримала 5, лише 4. Аби стати студенткою омріяного історичного факультету мені не вистачило одного балу.  Трохи поплакавши, я зібрала речі, купила яблук у подарунок для мами і братика, і наївно пішла до аеропорту. Літо. Сезон відпусток. Туристичне місто. Квитків нема. Я чекала, плакала, просила, але відповідь касирів була незмінною:

– Наразі вільних місць немає.  Якщо будуть – ми Вам сповістимо. Чекайте, будь ласка.

Я намагалася викупити в когось білети, але ніхто не погоджувався, бо інші теж розуміли ситуацію. Грошей у мене було рівно на квиток додому, а з їжі лише куплені яблука. Я проспала три ночі в залі очікування, але всім було байдуже до малої бідної дівчини.

Коли я вкотре благала касирів продати білет, мою історію почув якийсь чоловік і підійшов до мене. Спершу я його навіть злякалася, адже він був кавказької національності і, природно, виглядав дуже суворо, говорив впевненим низьким басом.

– Я чув, що тобі потрібна допомога. Скільки часу ти тут?

– Три дні. Будь ласка, мені дуже потрібно в Україну. В будь-яке місто, а звідти я вже якось додому доберуся. Якщо ви туди летите, давайте поміняємось квитками?

– Ні, красуне, не туди. Давай я тебе погодую. Ходи зі мною, тут недалеко я хороший ресторан.

– Дякую, але я не хочу їсти. Не піду. Буду чекати може появляться квитки. Я просто хочу додому, до мами і брата – ледь стримуючи сльози пояснювала я незнайомцю.

– Ти зараз квитків не купиш. Давай поки поживеш у мене, а там може ситуація покращиться, а може й перехочеш їхати – криво посміхаючись запропонував кавказець.

Мені стало страшно від такої пропозицію, тому я коротко відповіла -ні- і розвернулася, щоб піти геть, як раптом він ухопив мене за руку.

– Добре. Буде тобі квиток. Пішли! – увірвав він і потягнув він, але в звичайного сполучення, а не міжнародного.

Ми пройшли повз чергу. З розмови між чоловіком і касиршою, я зрозуміла, що вони знайомі. Кавказець витягнув з кишені пачку грошей, відрахував кілька купюр і дав у касу. Звідти вже йому просунули мій квиток. Туди – куди треба!

– На, красуне, не губися більше. Ось там твій літак – сьогодні будеш дома!

Після цих слів кавказець пішов і я його більше ніколи не бачила. Він не попросив грошей за квиток, а я не зорієнтувалася і навіть не запропонувала віддати. І хоч минуло вже понад 40 років, я зовсім не пам’ятаю імені та лиця того чоловіка, але його доброту не забуду повік. Надіюся вона вернулася йому сторицею!