Відмовилася знайомитися з хлопцем, а він почав мене переслідувати. в кав’ярню – він за мною, я в магазин – і він туди, я сіла в автобус – і він тут!

Хочу повідати вам веселу історію, яка трапилася зі мною кілька років тому.

Був теплий літній день, я вирішила вигуляти своє нове квітчасте плаття, тоді з’явився настрій зробити ще й красивий макіяж і укладку. І ось така “при параді” вирушила я гуляти парком.

Я ловила погляди і посмішки ледь не кожного перехожого чоловіка. Приємно було усвідомлювати свою привабливість, тим більше ввечері мене чекало побачення з кавалером. З Сергієм я познайомилася, коли писала статтю про спортсменів – він кандидат у майстри спорту з боксу і милий, перспективний хлопець. Він місяць до мене залицявся, і нині я вирішила здатися і дати шанс. Я справді хотіла його вразити, бо також відчувала до Сергія симпатію.

Мої мрії про вечірнє побачення перервав, якийсь наглий хлопчина з хитрою самовпевненою посмішкою, який буквально вискочив нізвідки.

– Дівчино, у Вас таке красиве плаття. Де купили?

– Де купила, там уже нема. А Ви для себе питаєте? – вирішила віджартувати я.

– Хм, з почуттям гумору у вас все добре. Тепер я ще більше хочу з Вами познайомитися. Я – Андрія.

– Рада за вас, Андрій. – Вирішила відрубати я, бо цей парубок аж ніяк не входив у мої плани.

– А Ви своє ім’я не скажете?

–  Ні! І, будь ласка, дайте мені спокій. Я хочу прогулятися.

– А я також собі гуляю.

Після цих слів, Андрій почав усюди ходити за мною по п’ятах. Спершу мене це смішило. Я в кав’ярню – він за мною, я в магазин – і він туди, я сіла в автобус – і він тут! Це спершу було весело, але потім почало насторожувати. Тим більше, підходив час побачення і я не хотіла, щоб Андрій його зіпсував.

Після двох годин такого “переслідування” я таки здалася. Зупинилася і ледь не криком мовила до хлопця:

– Ну чого Ви за мною ходите? Я зараз викличу поліцію! Це вже не смішно!

– Я все ще лише гуляю. Не винен, що нам постійно по-дорозі. Можливо, сама доля хоче нас звести. А Ви ж знаєте, що від неї не втечеш, тож давайте таки познайомимося? – відповів мені Андрій і на його лиці знову засяяла ця чарівна самовдоволена усмішка.

– Ну Аня я. Раді?

– Дуже! А буду ще щасливішим, якщо вип’єте зі мною по чашці кави.

– Якщо ми вип’ємо кави, то після цього наші дороги розійдуться?

– Лише, якщо ви самі цього захочете.

Я згодилася з Андрієм випити кави, але одразу попередила, що дуже швидко, бо чекають невідкладні справи. Але, як ви, мабуть, здогадалися – швидко не вийшло. З Андрієм я забула лік часу і того вечора таки не дійшла до Сергія. І зараз, дивлячись, на свого  сина – маленьку Андрієву копію, я ні про що не шкодую і дякую долі, що нам тоді було по дорозі.

Ярина Нечесна