Сталося так, що в 9 класі я завагітніла від свого однокласника Антона. Ми були ще дітьми, тож не розуміли серйозності того, що робимо,

Сталося так, що в 9 класі я завагітніла від свого однокласника Антона. Ми були ще дітьми, тож не розуміли серйозності того, що робимо, і точно не планували такого розвитку подій. Та й наші стосунки серйозними назвати не можна було. Тож, коли ми ошелешили батьків звісткою про поповнення ніхто про весілля навіть не заїкався.

Спершу наші батьки були налаштовані позбутися від небажаного первістка, але проконсультувавшись з лікарями, в моєї мами змінилася думка. Вона не хотіла ризикувати моїм жіночим здоров’ям і можливістю стати свідомою матір’ю бажаної дитини.

– Ти народжуєш, але цю дитину ми не залишемо!, – скомандувала моя мама.

Після 9 класу  наші з Антоном шляхи розійшлися. Він поступив в училище в іншій області (мабуть, його батьки таке рішення прийняли спеціально), а я взяла рік перерви, щоб народити і отямитися від пологів, а далі, згідно з маминим планом, продовжити навчання, ніби нічого й не сталося.

Взимку я народила прекрасну донечку. Її блакитні іскристі оченята сняться мені й до сьогодні, хоч з дня її народження минуло вже більше 10-ти років. Я полюбила Сніжанку з першого погляду і навіть хотіла утекти зі своїм малям з пологового, тільки б вона була зі мною! Я молила, ридала, просила, кричала і навіть погрожувала своїй мамі, аби залишити мою дівчинку, але вона була невблаганною. Та ще й пильнувала вдень і вночі, щоб я бува з дитиною справді не втекла.

Сніжанка залишилася в пологовому, а я вступила до медичного коледжу і робила вигляд, що нічого незвичного в моєму житті не трапилося. Я намагалася вести нормальне підліткове життя, але це мені не дуже вдавалося, бо думками я все одно була поруч з малятком з очима кольору неба. Аби втекти від цих думок, я з головою занурилася в навчання: успішно закінчила коледж, а потім й медичний університет із червоним дипломом. Неочікувано для самої себе  обрала спеціалізацію акушерство і також відчайдушно працювала, допомагала і боролася за кожну породіллю і дитину, ніби компенсуючи свою провину перед Сніжанкою.

На роботі я познайомилася з чудовим лікарем – Мирославом. Він довго привертав до себе мою увагу, випрошував хоча б одне побачення, але мені важко було комусь відкритися після пережитого. Врешті, після року його залицянь, я здалася. А потім закохалася. Му зустрічалися два роки і все робили разом, а далі й побралися. І здавалося, що все у нас чудово: ідеальна сім’я, от тільки дитячого сміху в ній не вистачало. Чомусь Бог роками не хотів обдарувати нас малюком, хоч у обидвох аналізи були в нормі.  Коли у нас майже опустилися руки, я вирішила розповісти чоловікові історію про мою Сніжанку. Можливо, нам би вдалося її відшукати і всиновити.

На мій подив, чоловік погодився і розпочав пошуки. Ми підняли всі документи, об’їздили безліч інтернатів, але моєї доньки ніде не було. Пізніше нам вдалося з’ясувати, що через незвичайну вроду донечки і її оченята-океани, Сніжанку всиновила сім’я з Америки. Почувши це, чоловік сказав, що далі шукати немає сенсу. Від розуміння того, що це була остання надія побачити донечку  – я розридалася просто посеред сиротинцю, звідки її й забрали. Не знаю, скільки часу я провела у стані істерики, але з неї мене вивів тоненький голосок:

– Мамо, будь ласка, не плач.

Худеньке хлоп’ятко тулилося до мене, обнімало і намагалося заспокоїти. А коли він обернувся, я побачила ті самі космічні очі, що були в моєї Сніжанки.

– Сину, збирай речі. Ми їдемо додому – вигукнула я.

Хлопчик зрадів і побіг виконувати вказівку. Мирослав хотів було щось запротестувати, але я заприсяглася, що без цього хлопчика звідси не вийду.

Хлопчиком виявився чудовий Андрійко, якому от-от мало виповнитися 5 років. Ми його всиновило і з перших же днів у нас з чоловіком виникло відчуття, ніби він жив із нами все життя. Більше Мирослав жодного разу не протестував за Андрійка. Він, як і я, полюбив дитину всім серцем. А через пів року, ми дізналися майже нереальну звістку: тест нарешті показав дві смужки…